31_nepal_2016

Непал-2016

Подорож навколо Аннапурни — це сповнений сенсу, вражень та відчуттів оберт колеса Сансари — основи буддизму. Цей трек неможливо порівнювати з іншими гірськими подорожами, можливо, саме тому «Annapurna round» — другий за популярністю (після треку до Евересту) маршрут в Непалі.

Весняний сезон був обраний для подорожі не випадково. Тільки навесні можливо побачити один зі справжніх символів Непалу. І мова йде не про йєті, а про дерева, що мають мелодійну назву «лалігуранс», або відомі нам під ім’ям рододендрон. Цвітіння лалігурансу припадає на кінець березня — початок квітня, і гірські схили, заповнені яскраво-червоним кольором цих квітів виглядають просто неймовірно.

Нашого провідника звали Бішну (Вішну), тому подорож обіцяла бути дуже цікавою — адже вперед нас вів верховний індуїський бог. Бішну був четвертою дитиною у родині, і троє його старший братів також були богами. Ми почали свій похід з села Нґаді (висота близько 900 метрів) — і йшли цілий день вздовж чудової гірської річки Маршанді. На Маршанді кипіла робота — китайці будують одночасно декілька гідроелектростанцій. Справа у тому, що наразі Непал має великий політичний конфлікт з Індією, тому проблеми з електропостачанням вирішуються таким чином. Як вплив це матиме в подальшому на навколишнє середовище — мені невідомо.

І ось — перша зупинка, перша ночівля і перший світанок, що ми зустрічали разом з вісьмитисячником — горою Манаслу. Тільки уявіть — ти знаходишся на даху гостьового дому, позаду тебе гори вже мають ніжно-рожевий кольор, а прямо попереду в яскравих променях сонця починає вимальовуватись знайомий контур гори, але не просто гори, а однієї з чотирнадцяти найвищих верховин світу. Заради такого варто прокидатись о п’ятій.

День, що починається з таких позитивних емоцій, зазвичай наповнюється чудовими подіями так само швидко, як чашка з масалою в руках туриста. Того дня Annapurna conservation area хизувалася перед нами своїм тваринним світом. Тільки-но ми запитали в Бішну, чи траплялося йому бачити мавп на цьому відрізку шляху, тільки-то наш провідник сумно зауважив, що для мавп ще зарано і замалі висоти, як з дерева за спиною, гучно ламаючи гілки зіскочила на дорогу червона мартишка, засоромилась і втікла геть. Ми бачили неймовірної краси орлів, шо рибалили у Маршанді та велетеньских диких грифів, що знайшли собі падалину, бачили ще декілька мавпячих родин лангурів, бачили буйволів та в одному з сіл зустріли неймовірну екзотику — свиней.

День наступний — короткий перехід від Тімангу до райцентру Чаме був позначений нами як край водоспадів. Взагалі, на відміну від треку до Евересту, трек навколо Аннапурни багатий на зміну пейзажів. Дуже багато сіл, де люди живуть своїм буденним гірським життям, річки, мости, водоспади, джунглі і гори, озера і знову гори, і всюди гори — одвічні і непохитні. Місто може бути великим, або малим — ти відчуваєш площину навколо себе. В такій же місцині ти відчуваєш цей світ об’ємним — бо навколо тебе не будинки двісті метрів заввишки, а п’ять-шість тисяч метрів гірського масиву. Там ти відчуваєш себе маленьким, а світ — нескінченно великим. І це чудово.

Райцентр Чаме видався нам центром цивілізації (гірські туризм дуже швидко перетворює цивілізовану людину на печерну). В Чаме був магазин, аптека і навіть курничок — «перукарня і масажний салон». В Чаме ми зустріли Новий Рік. Зачекайте, зачекайте. Ні, ми не залишились жити в цьому райцентрі на вісім місяців. Просто Непал — це унікальна країна від початку — від форми прапора — і до самісінького кінця. Непал має два нових роки — і жоден не співпадає з нашим. За одним календарем новий рік починається в квітні, доречі, з 2073 вас, друзі! За другим календарем — індуїський новий рік — почнеться у листопаді, 1137-ий. Обирайте, де вам подобається більше — у недалекому майбутньому чи у далекому минулому.

З Чаме на нас дивився вже інший мешканець небосхилу – гора Аннапурна 2, і хоча до статусу вісьмитисячника їй не вистачило шістдесят метрів, це ніяким чином не вплинуло на її неймовірну видовищність.

Потроху ми дійшли до Нижнього Пісанга і одразу пішли нагору – до Верхнього Пісанга. У верхньому поселенні святкували Новий рік нетиповим для європейців засобом – чоловіки випивали та змагались у стрільбі з луку під звуки барабанів.

Ще один день і знову зміни – маленькі і великі. В поселенні Брака, де ми зупинились цього разу, мешканців вже неможливо відрізнити від тібетців. Це й не дивно, адже майже половина треку – це святі місця для буддистів, і тому багато тібетців втікли сюди під час «Культурної революції» Китаю шістдесятих років. Гірський фон також зазнав змін – замість Аннапурни другої Гімалаї люб’язно ввімкнули Аннапурну четверту (7525м), а на додачу – Нілгірі (7061). Жодних буйволів в цій місцині, звісно, вже немає, одначе почали з’являтися пухнасті лякливі яки.

Наступного ранку ми розпочали наш символічний акт божевілля – підйом на Льодове озеро. Зовсім забув повідомити вам, що в Гімалаях туристи – не менш цікавий об’єкт дослідів, ніж місцевий побут та природні явища. Такої палітри божевілля ви не знайдете, мабуть, в жодній іншій частині світу. До цього моменту ми бачили: гірських марафонців, що з червоними пиками та язиками до колін намагались бігти!! навколо Аннапурни; трьох німецьких дівчат, які, здається, взагалі не зрозуміли, куди вони потрапили і яких доводилось рятувати від панічних атак на кожній зупинці; двох франкомовних канадців, один з яких виглядав наче йєті, що прийшов на пошуки близьких родичів; двох євреїв з Ізраїлю, на долю яких не вистачило страждань, і тому вони знайшли місце, де можуть настраждатись вдосталь; та ще багато кого. Нормальні люди, якщо такі взагалі потрапляють у гори, дуже швидко божеволіють від недостачі кисню та надлишку краси – і ось серед гірських масивів вже тягнеться ланцюг однаково вдягнених, частково обгорілих, частково обморожених, щасливих навіжених людей.

Льодове озеро було апогеєм нашого особистого безумства. Йти на нього було зовсім необов’язково – воно знаходилось обабіч основного маршруту. Але хотілось неймовірної високогіської краси. Ми піднімались з трьох тисяч метрів на чотири шістсот майже п’ять годин. Спочатку було дуже холодно, потім дуже спекотно. Потім піднявся вітер, що збивав з ніг. Ми ледве заповзли нагору і побачили там калюжу. То мало бути льодове озеро. Від нього тхнуло. Ми йшли донизу майже три години, ризикуючи скрутити в’язи, вибиваючи коліна, які дуже знадобляться потім, на перевалі. Йшли і сміялись над собою, над своїм героїчним і безглуздим вчинком.

Взагалі-то навколо села Брака, крім Льодового озера, є достатньо визначних місць. Наприклад, є печера Міларепи, де відомий вчитель тибетського буддизму медитував. Є оглядова площадка, з якої відкривається чарівний вид одразу на чотири Аннапурни. Але ні – ми бачили одну з найвищих у світі високогірських калюж! І цим пишаємось.

Від Манангу до Ледару (наступний день) пейзажі зробились насправді дикими.  Річка Маршанді, вздовж якої ми подорожували увесь цей час, нас залишила. Висоти, на яких ми йшли (від чотирьох кілометрів) – звели нанівець майже всю рослинність, а разом з нею поселення, що не знаходяться на туристичній тропі. Згори на нас з подивом дивились гірські козли та дикі яки.  Гори стрімко перетворювались на марсіанські. Про цивілізацію нагадували лише металеві мости, перекинуті через прірви. Тут ми зустріли ще один цікавий вид божевілля – групу австрійських велотрекерів. Більшість часу ці мужні люди несли своїх залізних коней на собі, щоб іноді помінятись місцями, та проїхати верхи хвилин п’ять – десять.

І ось, нарешті, базовий табір перевалу, а за ним – верхній табір (4900 метрів). Ввечері почалася хуртовина і на наші і без того холодні хатинки нанесло сантиметрів десять снігу. Гірська хвороба – дякувати льодовому озеру – була стерпною, вдалося навіть поспати. Ще один світанок з вісьмитисячниками – цього разу дзвінкий від холоду – і повільний рух на перевал Торунг Ла Пасс. Торунг Ла Пасс – найвищий у світі пішохідний гірський перевал – 5416 метрів. Ми йшли до нього майже чотири години, повз лід та заморожену землю. Йти було нестерпно важко, не вистачало кисню, а ноги видавались зробленими з чавуну. Деякі туристи здалися і їхали верхи на конях, котрих пропонували передбачливі непальці. В цьому повільному ритмі ми й не помітили, як дістались верхівки. Радість була скороминучою, ажде досвідчений турист знає, що спуск завжди важчий за підйом. Короткий відпочинок, декілька фото — і ми вже летимо вниз, до висот, що більш приємні організму, повз льодовики, повз страшну прірву з туристичним одягом (у 2014 через снігові замети тут загинуло декілька десятків людей), мчимо до поселення Муктінатх — ще одного адміністративного райцентру, центру буддизму та індуїзму, та місця нашої наступної ночівлі.

Летіли ми, якщо можна так сказати, майже сім годин. Муктінатх — майже осередок цивілізації серед гір. Тут знаходиться величезний індуїстський храм з монастирем, да декілька храмів буддизму різного напрямку. Частково пошкоджене землетрусами, місто все одно зберігає свою красу та автетентичнійсть і активно розбудовується. Доречі, в Муктинатху вже декілька років живе наш співвітчизник з Донбасу, котрий тримає єдину високогірну баню та варить борщ. Тож не проходьте повз!

Далі було ще багато чого. Високі гори змінились спочатку менш високими, потім зовсім перетворились у джунглі. Ми потрапили у місто Кагбені — ворота закритого королівства Верхній Мустанг. Побачили індуїстський ритуал поминання померлих родичів. Відвідали гарячі джерела, та катались на джипі по широченному руслу річки Калі-Гандакі, яка в сезон дощів досягає ширини у декілька сот метрів. Спуск донизу потребує окремої розповіді, не менш цікавої за підйом, але все це не може стерти обриси величних гір, що закарбувалися на сітківці назавжди.

Коментарі

No reviews yet.

Leave a Reply